Рейтинг Користувача: / 10
НайгіршеНайкраще 

Науково-методична робота - Географія

Середа, 17 грудня 2014 11:25 Написав Administrator

Бичек  Майя  Володимирівна, учитель  географії, Макарова  Марина, 10-Б  клас

ВСТУП

Міжнародна міграція населення умовах розширення світогосподарських зв'язків займає дедалі більше значне місце у розвитку суспільства. Дедалі більше держав втягується в міграційні процеси, але, попри масштаби цього явища, сучасна наука абсолютно не має єдиної концепції. З одного боку, можна пояснити тим, що міграція одночасно впливає різні аспекти життя суспільства, такі як економіка, демографія, соціологія, політика та право. З іншого боку, аналіз ж розмірів та тенденцій міжнародної міграції ускладнене недосконалістю збору інформації, відсутністю уніфікованих національних інтересів та міжнародних показників.

Значні масштаби та інтенсивність міграції населення, робочої сили відносяться, безперечно, до числа характерних явищ сучасної епохи, що самим суттєвим чином визначають стан зайнятості, ринку праці, безробіття, розвиток системи освіти, тощо. Тому не випадково, що в кінці XX і на початку XXI століть проблеми міжнародної трудовій міграції набувають першорядного теоретичного і практичного значення.

Метою нашого дослідження є аналіз нинішніх особливостей європейського «полюса» глобальної міграції на фоні інших центрів протягання трудових емігрантів. У процесі дослідження постали такі завдання: аналіз Європи як одного з «полюсів» глобальної міграції; оцінка трудових міграційних потоків у Європі як системи; характеристика сучасного стану європейської міжнародної трудової міграції

РОЗДІЛ 1.

МІГРАЦІЯ ЯК ФЕНОМЕН РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА.

Історія людства – багато в чому історія міграцій. Мільйони людей щорічно перетинають державні кордони у пошуках нового місця проживання або роботи, інші їдуть з метою навчання, відпочинку чи лікування, треті рятуються від політичних, дискримінаційних та інших переслідувань або екологічних катаклізмів. Усі ці та інші види міграційного руху часто поєднуються в поняття «міжнародна міграція населення», яким іменується явище, що набуло в наші дні глобального характеру і стосується практично всіх країн світу, зокрема, й України.

Для розроблення системи заходів правового впливу на процеси соціальної, демографічної динаміки, належний хід яких є однією з невід’ємних складових національної безпеки, вітчизняна юридична думка вимагає поглибленого вивчення окремих із вказаних процесів. Насамперед, мова йде про міграцію: її різновиди, компоненти та закономірності.

Така проблематика неодноразово висвітлювалася у численних правничих студіях, зокрема, О. Г. Бабенка, Ю. В. Бузницького, О. В. Дмитрієва, В. О. Новика, О. А. Малиновської, О. І. Піскуна, Ю. І. Римаренка, В. І. Олефіра, С. Б. Чеховича та ін. На жаль, швидкоплинні геополітичні зміни у сучасному світі постійно потребують від української правової доктрини нових відповідей на сьогоденні реалії міграційних процесів. Політико-правові теорії, присвячені міграції, змінюються, та кількість «білих плям» в їх межах зростає.

Під терміном «міграція», як зазначає О. В. Дмитрієв, у суспільних науках зазвичай розуміється переміщення населення у межах однієї країни (внутрішня міграція) чи з однієї країни до іншої (міжнародна міграція). Загалом, на його думку, існує більше чотирьох десятків її визначень. Як стверджує О. А. Малиновська, найчастіше дослідники розглядають як міграцію лише ті територіальні переміщення людей, які пов’язані з перетином певних кордонів: адміністративних чи державних. Слід зауважити, що на сторінках численних наукових видань, праць та словників цей термін розглядається у різних аспектах. Автори вважають, що міграція як універсальне поняття можна ототожнити з таким синонімічним рядом – рух, переселення, пересування, переміщення тощо.

Тому під міграцією переважно розуміється пов’язане з тимчасовою або постійною зміною місця проживання та роботи переміщення (переїзд) людей між поселеннями, районами, країнами і т.д. та облаштування на новому місці.

Сучасна міграція як соціальне явище переважно характеризується прагненням до вищого рівня життя. Проте їй притаманні й інші чинники.

Так, згідно з класифікацією Міжнародної організації праці вирізняється п’ять основних її видів:

1) особи, які переїжджають на нове місце з метою подальшого постійного там проживання;

2) особи, які працюють згідно з контрактом, в якому чітко визначений період їх перебування у країні, що приймає;

3) спеціалісти, фахівці певного профілю, які мають відповідну освіту і практичний досвід роботи;

4) незаконні мігранти;

5) вимушені переселенці, які покинули свої країни з причини загрози їх життю та здоров`ю.

Крім того, М. О. Стасюк та В. В. Крючковський до останньої категорії відносять ще й іноземних громадян – випускників американських чи європейських вищих навчальних закладів, які залишаються на певний період, а в деяких випадках і назавжди, працювати в країні перебування.

Російський фахівець С. К. Бондарєва виокремлює у міграції як суспільному явищі три параметри:

1. 1. зміна особою координат свого перебування у результаті переміщення (чинник мобільності);
2. 2. намір особи покращити своє матеріальне та (або) соціальне становище (чинник потреб);
3. 3. прагнення особи облаштуватися на новому місці та вважати його своєю «другою батьківщиною» (чинник стабільності).

Зважаючи на вагомі здобутки вітчизняних та закордонних учених у теорії міграційних процесів, можна погодитися з думкою про те, що найпоширенішою є класифікація міграцій на шість типів:

1. 1. Переселенці на постійне проживання.
2. 2. Трудові мігранти, зареєстровані в установленому порядку, які поділяються на дві категорії:
   1. тимчасові робітники-контрактники, як правило, некваліфіковані або напівкваліфіковані, які перебувають у країні протягом визначеного терміну;
   2. тимчасові висококваліфіковані робітники, які переїжджають з однієї країни до іншої, оскільки здійснюють свою діяльність у транснаціональних компаніях та/або на спільних підприємствах.
   3. 3. Нелегальні мігранти, які перебувають у приймаючій державі без відповідних на те підстав у результаті протизаконного в’їзду чи перебування.
   4. 4. Особи, визнані біженцями відповідно до Конвенції 1951 р. та Протоколу до неї 1967 р.
   5. 5. Біженці, яким надано тимчасовий захист – це особи, які не підпадають під визначення біженця за Конвенцією 1951 року чи Протоколом до неї 1967 року, але отримали тимчасовий захист.
      
      

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

ОСНОВНІ ЕТАПИ МІГРАЦІЙНИХ ПОТОКІВ ДО ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ. ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ.

Західна Європа відрізняється від сусідніх регіонів високим рівнем життя, що обумовлює її привабливість як місце проживання для різних груп і общин. Особливо гостро є процес трудової міграції. Іммігранти в країнах Західної Європи становлять 12–20% від загальної кількості населення.

На відміну від США в країнах Західної Європи не було безперервної історії міграції.

Сучасний композиційний склад населення Європи сформувався в цілому після 1945 року. До Другої Світової війни Європа була постійним поставником мігрантів для Америки, Австралії, Нової Зеландії, а також для освоєння власних колоній. На протязі 19 – початку 20 століття (до Першої Світової війни) більше як 35 мільйонів людей виїхало в Америку, Австралію та інші країни. В той же час в західноєвропейських країнах існував і «набір» з колишніх колоній на самі непрестижні низькооплачувані роботи в метрополіях. Однак відтік населення з Західної Європи був в декілька разів більшим, ніж притік в неї.

Друга Світова війна сильно змінила ситуацію. Повернення біженців, поступове утворення «залізної завіси» між країнами Західної і Центральної Європи призвели до того, що традиційні трудові зв’язки в Європі були розірвані або частково призупинені.

Деякі спеціалісти виділяють два основні періоди розвитку трудових міграцій в країнах Західної Європи в залежності від правлячого вектора:

1 1945-1973 роки – основний напрямок – з півдня на північ

2 З 1973 року – сьогодення – зі сходу на захід.

На наш погляд, правомірніше підрозділяти кожний з періодів ще на декілька етапів. Для першого періоду – це етапи з 1945 року по 1960 рік і з 1960 – х років до початку 1970- х років (нафтова криза); для другого періоду – по десятиліттях.

Основною особливістю етапу 1945 – 1960 років є швидкий післявоєнний процес відбудови і подальшого розвитку економіки західноєвропейських країн, який вимагав залучення великої кількості робочої сили ззовні. На основі таких наборів створювались цілі галузі  промисловості, наприклад, автомобілебудування у Франції. Велика кількість робочих була залучена з «переможених», ослаблених війною, менш індустріальних південних європейських країн (Іспанії, Португалії, Італії, Греції) в більш розвинуті (Францію, Велику Британію, Німеччину, Данію, Швейцарію). Така політика була результатом нестачі трудових ресурсів в післявоєнний період в даних країнах.

Також «за набором» приймались робітники з колишніх колоній, які зберігали традиційні економічні і культурні зв’язки з метрополіями. Наприклад, Північна Африка (країни Магрибу) були постачальниками робочої сили у Францію: до 1960 року у Франції нараховувалось 600 тисяч алжирців, 140 тисяч марокканців. 90 тисяч мігрантів із країн Центральної Африки прибули за цей же час у Велику Британію.

1960 рік – початок 70-х років. Для цього етапу був характерний великий притік репатріантів в країни – колонізатори. Так, з колишніх  колоній в метрополії переїхало близько 6,5 мільйона людей, у тому числі 4,6 мільйона громадян метрополій і 1,9 мільйона корінних жителів колоній. більше 1 мільйона етнічних німців до середини 60-х років повернулось на батьківщину. Крім того, зі Східної і Центральної Європи в Західну направлялись значні потоки біженців і тих, хто возз’єднувалися зі сім’ями.

Таким чином, трудова міграція 1945 року – початку 1970років була наслідком широкомасштабної державної політики залучення іноземної робочої сили в західноєвропейські країни.

Наступний етап трудових міграцій в Західній Європі розпочався з 1973 року (початок нафтової кризи) і продовжувався до кінця 90-х років.

Це був період стримування міграційних потоків, поступової переорієнтації вектора міграції з напрямку південь – північ на схід – захід. Умовно, останні 30 років можна підрозділити на 2 етапи: 1973 рік – кінець 80-х років, кінець 80-х – кінець 90-х років.

Для цього етапу 1973 року – кінця 80-х років характерне переважання трудових потоків в середині західноєвропейських країн, а також – з колишніх колоній. Після нафтової кризи 1973 року країни різко скоротили набір трудових мігрантів з сусідніх, а тим більше, – з віддалених країн, намагались повернути їх на батьківщину, припиняючи видачу робочих віз. Однак тільки частина мігрантів повернулись додому, інші вже переселили сім’ї в країни Західної Європи. механізми «сходинкової міграції » були вже запущені, утворились канали зв’язку через родичів і знайомих, і до середини 80-х років в багатьох країнах прошарок іноземців складав значну частину робочої сили.

Підсумком даного етапу була невідповідність політики, що проводили західноєвропейські країни по відношенню до трудових міграцій і реальними міграційними процесами. Все більшу, роль, не дивлячись на заборонні міри, стала грати ступінчаста міграція сімей, що возз’єднувались. Більш висока фертильність мігрантів також сприяла росту їх чисельності.

Кінець 80-х – початок 90-х років – період початку об’єднання країн Західної Європи. підписання у 1992 році Маастрихтського договору дало позитивний ефект для мігрантів із країн Європейського союзу, легалізувавши їх перебування в цих країнах. З інших мігрантів 33 % складали турки і 13 % - жителі колишньої Югославії. Офіційно, кількість не громадян Європейського союзу складало приблизно 11 млн. чоловік. Міграції 90-х років – це, перш за все, поляризація країн на Шенгенські країни буферної зони, транзитні країни.

Аналіз міграційних процесів і міграційної політики західноєвропейських країн показує, що до початку 70-х років політика набору «гостьових робочих» на тимчасовій основі працювала успішно. Вимоги ринку праці і політика по відношенню до трудових міграцій відповідали один одному, що сприяли нормальному розвитку економіки цих країн.

Після нафтової кризи 70-х років, не дивлячись на те, що всі країни «заморозили» прийом іноземних робітників, на батьківщину повернулась тільки половина мігрантів.

Вже у розріз з політикою країн зростала чисельність іноземців за рахунок возз’єднання сімей та за рахунок високої фертильності іммігрантів.

З початком 90-х років Західна Європа намагалась суттєво обмежити притік трудових мігрантів до своїх країн. Але потреби ринку праці диктують свої правила. Європа потребує некваліфікованої робочої сили, сезонної, для специфічних галузей промисловості.

На сьогоднішній день сформувались такі напрямки міжнародної міграції робочої сили:

• міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;
• міграція в рамках промислово розвинутих країн;
• міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;
• міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються;
• міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн;
• міграція робочої сили в рамках колишнього СРСР.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3.

СОЦІАЛЬНО- ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ МІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ.

 

Іммігранти в країнах Західної Європи становлять 12 – 20% від загальної кількості населення. Майже 40% офіційних мігрантів прибули до європейських країн у пошуках роботи. Решта – ті, хто звернувся з проханням про притулок, приїхав із метою возз’єднання родини, – згодом теж опиняються на ринку праці. Не кажучи вже про як мінімум п’ять мільйонів мігрантів «нелегальних». І все це на тлі високого безробіття, офіційні межі якого становлять 6–9%.

Принциповою відмінністю європейської ситуації на ринку праці є те, що теоретично наявний дефіцит можна було б покрити за рахунок працевлаштування місцевих безробітних. Однак цьому перешкоджають структурні дисбаланси національних ринків праці. Як показують спеціальні дослідження, навіть у тих країнах, ринок праці яких вирізняється достатньою мобільністю й гнучкістю (що, втім, характерно далеко не для всіх європейських економік), зростання зайнятості населення не означає адекватного зниження безробіття. Обробка статистичних даних, зібраних у Франції, Великобританії, Голландії показала, що за існуючої структури безробіття (за навичками й кваліфікацією) в галузях, які відчували найбільший дефіцит робочої сили, колишні безробітні заповнювали дуже незначну частку вакансій. Причому ця частка практично не збільшувалася навіть у періоди бурхливого економічного розвитку.

На демографічні зміни і тенденції не можуть не впливати швидкість розвитку та розбудови економіки, ринків праці та умов життя в різних країнах, але так чи інакше, в рамках ЄС як єдиної системи в цілому, міграція стане принципово важливим компонентом зростання населення.

Потоки мігрантів представляють собою досить строкату картину: шукають притулку, переміщені особи, і ті, хто шукає тимчасовий притулок, члени сімей, які приїжджають до мігрантів, вже осілим у країнах ЄС, трудові мігранти і все зростаюче число бізнес-мігрантів. Возз'єднання сімей і існування в приймаючих країнах етнічних спільнот з країн походження стає важливим притягає чинником.

Немає ніякого сумніву, що європейське співтовариство потребує імміграції. Європейці живуть дедалі довше і народжують все менше дітей. Зараз у державах ЄС і країнах - кандидатах на вступ проживає 450 млн. чоловік. Без імміграції до 2050 року населення скоротиться і складе менше 400 млн.

Все більш популярними в європейських країнах стають ультраправі політики (Й. Хайдер в Австрії, Ж.-М. Ле Пен - у Франції, П. Кьярсгаард - у Данії, Ф. Девінтер - в Бельгії), в програмах яких неодмінно присутній пункт «заборонити міграцію, виселити іммігрантів». Політична підтримка ультраправих викликана тим, що виборці в багатьох країнах вважають, що іммігранти слабо інтегруються в європейське суспільство і чужі європейській культурі, вони формують ізольовані етнічні спільноти. На початковому етапі свого існування такі спільноти сприймаються як екзотика, до тих пір поки не починають вторгатися в життя старожилів, міняти її за своїми нормам і стандартам. Цілком закономірно, що це приносить місцевому населенню певні незручності і породжує негативне ставлення до всіх іммігрантам, навіть добропорядним.

Міграційна політика багатьох економічно розвинених країн світу ставить в якості одного з основних пріоритетів необхідність інтеграції іммігрантів в новому суспільстві. В даний час у світовій практиці склалося два основних способи інтеграції: асиміляція і взаємне співіснування культур. Політика щодо інтеграції іммігрантів найчастіше істотно розрізняється і країни можна поділити на дві основні групи. До країн, які проводять політику асиміляції, належать Франція, Німеччина, США, Швейцарія. А політики взаємного співіснування культур дотримуються Великобританія, Канада, Нідерланди, Бельгія, держави Скандинавії.

РОЗДІЛ 4.

ТРУДОВІ МІГРАЦІЇ УКРАЇНЦІВ В ЄВРОПУ.

Одним з найбільших донорів робочої сили для європейських країн є Україна. За нашими підрахунками загальна кількість українців, що виїхали на заробітки до інших країн, на сьогодні становить близько 4,5 млн. осіб, з яких у ЄС перебуває близько1млн.700 тис. Ці показники ми отримали шляхом порівняння офіційних статистичних та здобутих нами у державах найбільшого скупчення українських мігрантів експертних даних, до яких ми додали наявну офіційну та експертну інформацію про країни, не охоплені нашим проектом. Чинники, що спричиняють міграції, є зовнішніми та внутрішніми:

Зовнішні причини:

• ємний ринок праці західних країн;
• приваблива матеріальна оцінка трудової діяльності;
• постійне зростання попиту розвинутих країн на іноземців.

Внутрішні:

• недостатність робочих місць;
• значна різниця в оплаті на батьківщині та за кордоном;
• соціально-економічна криза;
• спад виробництва;
• загострення економічних протиріч;
• дискомфорт від загальної нестабільності в Україні;
• широко поширена корупція;
• відсутність можливостей від розвитку і самореалізації;
• незахищеність від зловживань з боку владних структур.

Тривалість перебування більшості мігрантів за кордоном істотно зросла. Кожна п'ята поїздка, спрямована переважно до Італії, Іспанії, Португалії, тривала ще довше — у середньому 1,5… 2 роки.

У структурі трудової міграції громадян України за ступенем легальності можна виділити чотири рівні:

• Офіційна трудова міграція — фіксується офіційною статистикою, оскільки громадяни для перетину кордону зазначають трудову діяльність як мету виїзду і є легальними трудовими мігрантами в приймаючих країнах.
• Неофіційна легальна міграція — не може бути зафіксована статистикою, оскільки поїздки за кордон відбуваються з декларованою метою туризму, відвідування родичів тощо, з подальшим працевлаштуванням та реєстрацією в країні-реципієнті; учасники таких поїздок стають цілком легальними трудовими мігрантами в країнах-реципієнтах.
• Успішна нелегальна міграція — поїздки за кордон, пов'язані з незареєстрованою зайнятістю видами діяльності, дозволеними законодавством відповідних країн.
• Міграція жертв злочинних угруповань — торгівля людьми та інші випадки перебування громадян України в нелюдських умовах або зайнятість протиправною діяльністю за кордоном не з власної волі.

Проаналізувавши статистичні данні, ми можемо зробити висновки в яких основних сферах зайняті працівники-мігранти з України:

• будівництво (здебільшого чоловіки),
• сільське господарство (збирання врожаю; як чоловіки так і жінки),
• домашнє господарство (прибирання домівки, готування їжі, доглядання дітей та немічних людей похилого віку; переважно жінки),
• сфера торгівлі та сервісу.

З початку 90-х розширилося охоплення трудовою міграцію населення України.

Якщо першими до неї включилися мешканці столиці, великих міст, де люди були більш інформованими і мобільними, існували зв'язки із зарубіжними країнами, поступово все активнішими ставали жителі різних за величиною поселень. Так, за даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, на сьогодні в потоках тимчасової трудової міграції за кордон найбільш широко представлено населення малих міст (33% виявлених домогосподарств мігрантів) та сільської місцевості (28%).

Можна визначити основні закономірності зовнішніх трудових міграцій з України:

1. Найбільше трудових мігрантів за кордон проживає в прикордонних територіях.
2. За кордон в більшій мірі від'їжджають жителі сільських місцевостей.
3. Основна частка мігрантів мають вік 30-50 років.
4. Одружені люди більш залучені до трудової міграції, ніж неодружені.
5. Чоловіки більшою мірою є потенційними фактичними мігрантами.

Таким чином, нинішній стан участі України у міжнародній міграції робочої сили засвідчує її спонтанність, невизначеність, недостатню організованість і контрольованість з боку відповідних державних органів, що має досить значний негативний вплив на соціально-економічний розвиток країни.

На нашу думку, процеси українського державотворення вимагають від інститутів державної влади негайного вироблення ефективної і системної стратегії управління міграцією. Концепція державної політики України у сфері міграції повинна бути політичним рішенням, яке враховує світові тенденції і є одним із елементів інтеграції України у світову спільноту не як донора висококваліфікованої і реципієнта низько кваліфікованої робочої сили, а як незалежної, прогресивної й цивілізованої держави.

 

 

ВИСНОВОК

Як будь-який складний і багатогранний феномен, міжнародна міграція має досить неоднозначні наслідки. Вважається, що в сучасному суспільстві вона стала механізмом, який дозволяє знімати демографічну та соціально-економічну напругу, вирівнювати диспропорції.

На сучасному розвитку суспільства намітилась необхідність, і тенденція до міждержавної інтеграції під управлінням міграційними процесами. Уряди розвинених країн Європи вже зараз повинні координувати притік трудових мігрантів до своїх країн та створити закони щодо їх перебування.

Причини перетворення Західної Європи у великий район тяжіння мігрантів детально вивчали багато зарубіжні та вітчизняні географи. Головною причиною такого тяжіння служить прагнення до більш високого заробітку і до більш комфортним умовам праці та життя, яке «гості-робітники» («гастарбайтери») з більш відсталих країн розраховують задовольнити в самих високорозвинених країнах Західної Європи. Саме вони і складають більшість всіх іммігрантів, причому їх частка в економічно активному населенні, як правило, помітно більше частки іммігрантів у всьому населенні приймаючих країн. Що ж стосується самих приймаючих країн, то їх зацікавленість в трудової імміграції пояснюється в першу чергу тієї демографічної обстановкою (депопуляція, збільшення частки пенсіонерів та зменшення частки працездатних), про яку вже йшлося вище.

Тож, підсумовуючи все вище сказане, ми можемо дати такі поради:

• створити загальну європейську політику управління міграційними процесами;
• зробити прозорим європейський ринок праці;
• подолати бюрократичні перепони для легалізації трудових мігрантів;
• забезпечення прав та соціального захисту працівників – мігрантів;
• здійснення постійного аналізу масштабів нелегальної трудової міграції;
• усунення або мінімізація обставин, що призводять до дискримінаційного, безправного, становища громадян України на ринках праці закордонних країн;
• створення дійової альтернативи тим обставинам, що спонукають працездатних українців виїжджати до країн, де їх становище на ринках праці є дискримінаційним;
• сприяння проведенню в країнах зосередження української міграції моніторингових досліджень з метою отримання статистичних даних та інформації про динаміку трудової міграції у відповідній країни.

Отже, зробивши дані висновки, потрібно сказати, що в подальшому міграційні процеси будуть розвиватись більш швидкими темпами, оскільки процес глобалізації дуже сильно впливає на переміщення людей в більш розвинені регіони світу.